Томашгородська загальноосвітня школа I-III ст. № 2

 

Легенди с.Томашгород

     Рокитнівщина — це чарівний край з буйними лісами і квітучими полями, невеличкими річками та таємничими стежками. Це особлива земля, де живуть майстри вишивки. Із покоління в покоління тут передаються багатющі фольклорні скарби - казки, пісні, легенди, зберігаються народні звичаї та обряди, у яких віддзеркалюється душа людей, їхній характер, історія.

    На сьогодні маємо багато збірників із зразками пісенної творчості, записами прислів'їв та приказок, легенд повір'їв, але більшість із них - не регіонального характеру. Вони, за своїм характером є публікаціями загальновідомих зразків, які не відображають місцевого опису, місцевого колориту, діалекту, манер виконання, а зрозуміло, і самих обрядів та звичаїв.

   Фольклористика й досі перебуває у стадії науки описової, а не аналогічної. Хоча зовсім близько той час, коли не залишиться в Україні жодної людини, яка б могла розповісти про минуле. І саме тому їхні збереженні спогади та свідчення стають найціннішим і найдорожчим матеріалом для збирання народної культури.

    Сьогодні важливо виховувати в молоді глибоку повагу до своєї малої батьківщини на основі знань набутих про неї, в активному пошуку. нового про своє село, хутір, селище, у кінцевому результаті - про Рівненську область. Зустрічі із старожилами як свого села так і інших сіл дуже цікаві. Спілкування з ними дає можливість безпосередньо припасти устами до духовних джерел свого рідного краю.

   Нехай те, що збереглося в пам'яті людей, залишить слід про землю наших пращурів.

   Поповнення народної творчості легендами та переказами регіонального характеру, трансформація легенд про цікаві місця у селі складає мету роботи.

 

Тихий шелест листя

Тиха річка Льва,

Асфальт, залізниця

Упродовж села

Здалеку церковні

Видно купола,

А навколо церкви

Мов гриби ростуть

Добротні будинки

Будуються тут.

Коні ось пасуться

Далі корови

Трактора побачить

Можна у дворі

І авто не рідко

Тут зустрінеш ти

У садах зелених

Старенькі хати,

В чепурних сорочках

Біліють здаля

Це Томашгдрод мій рідний

Тут моя земля!

  

 

Легенда про Святу гору

 

 

Було це давно, але історія про «Святу гору» передається з покоління в покоління.

Колись на нашу країну нападало багато ворогів, в тому числі і татари. Вони знищували все на своєму шляху, а гарних молодих дівчат забирали в полон. Дійшла ця чутка до Сехів. Люди вирішили йти в ліс, щоб спастися від ворога. Розійшлися вони в різні боки, взяли з собою худобу, ткацького станка і багато інших речей, що знадобляться для праці. Коли татари прийшли в село і побачили, що нікого нема, вони сильно розгнівалися і кинулися шукати їх в лісі. Трохи людей пішли на «груд» і сиділи розмовляли про те чи довго їм доведеться ще переховуватись. Але вороги натрапили на них і побили усіх. Вдалося втікти тільки одній жінці, котра була вагітною. Те місце, де люди сиділи розмовляли, а потім їх побили, зараз називають «беседка». На цьому місці татари запалили ліс, а самі пішли далі шукати інших. Вагітна жінка бігла до гори, щоб попередити інших, що татари уже в селі і частину людей повбивали. Але вона незабаром почала родити і її наздогнали татари. Вони розложили костри, поставили кип'яток і залишили біля неї турчанку. Приказали обпарити жінку з дитинкою, а самі полягали спати. Поки жінка родила, то турчанка заснула. А жінка тихенько встала, - взяла кип'яток, ошпарила турчанку, а сама з своєю дитиною втекла. На горі вона розказала все, що бачила і чула. Люди почули стрілянину і зрозуміли, що військо проснулося і йде до них. Серед них була бабка-знахарка. Вона перетворилася на свиню і оббігла скільки змогла кругом. Там, де вона пробігла, зробилася річка, дуже глибока і грузька. Татари почали стріляти, але вогонь до гори не доходив. Тоді отаман приказав перейти через річку. Але перший, хто увійшов у річку, утопився разом з конем, і почали топитися усі. Тоді отаман злякався і вирішив відступати. З того часу ту гору прозвали «Святою», бо на ній спаслися люди. На горі вони ткали і робили всю домашню роботу аж до тих пір, поки татари не покинули село. Тепер кругом «святої гори» стало болото, де росте клюква. На горі є ще колодязь, а у дереві видно дірки просвердлені для ткацького верстака. Там, де татари проходили, розсівали насіння. З нього виросли кущі і цвітуть жовтим цвітом і називають їх «жовтий багон» або «азалія жовта».

А ліс ще довго горів і дійшовши до одних місць сам по собі перестав горіти. Люди здивувалися, що огонь перестав горіти без допомоги. І прозвали те місце «Перестанець».

От вам історія. Ми розкажемо її своїм дітям, а вони - своїм, і так буде зроду, щоб історія нашого села ніколи не згасла.

        Легенду записала

Ліщук Олена Андріївна

від бабусі Мельник Ольги С., 1941р. н.

Перестанець

 

Було велике свято і люди, зібравшись гуртом, бесідували. Птахи, побачивши людей, почали голосно кричати, а криком вони скликали турків. Ці птахи турки привозили з собою, тому що коли вони бачать людей, то голосно кричать, подаючи їм знак. Цих птахів називали соями. Коли турки прийшли на те місце, де люди бесідували, то вони спалили усіх, хто був там, з усім майном. Вогнем вони спалили велику частину землі, а де залишилися купки недогорівшої трави, люди називали ці місця Куп'єм. Турки на Куп'ї знайшли іще людей, яких вони посікли шаблями. Це місце називається Саклов. А вже-коли вогонь стих і далі вже не дійшов, то це місце назвали Перестанцем, тому що вогонь вщух.

 

Легенду записала

Ліщук Олена Андріївна

від жительки села Сехи

Гіс Ганни Яківни, 1932р.н.

Балаховий островок

 

Поблизу села Томашгород є Балаховий островок. Жив на цьому островку чоловік Іван, по-вуличному його називали Балах. Мав він жінку Ганну. Було в них дев'ять дітей. Було це в роки війни. У Томашгороді на станції були німці. Вони оточили станцію. Через Томашгород пролетів російський літак. Небо було чисте, лише три хмаринки. Німці побачили російський літак і почали бомбити. Вони обминули село Томашгород і почали бомбити на островок, 250 м від хати Балаха. Сім'я вціліла, а місце, де стояла Балахова хата почали називати Балаховий острів.

 

 

 Легенду записала

Ліщук Олена Андріївна

 від бабусі Мельник Ольги С.,194р.н.

 

 

Курган

 

На півночі від села, на березі річки Льви, за урочищем Суха серед дубів розташований курган. Звідки ця назва з'явилася? Хто його написав?

Народ доніс до нас легенду. Це трапилося в сиву давнину. Можливо, це отой тисячолітній дуб, якого три роки тому спалила блискавка? .

Після того, як монголо-татари захопили столицю Київської Русі, вони пішли далі, сіючи смерть і вогнем знищуючи на своєму шляху укріплення, села, міста.

Люди боронили свої оселі, ниви, але не могли вистояти проти численного ворога. Великі бої були біля Іскоростеня, колишнього села Татарновичі, біля міста Олева - Олевська. Та тільки кургани залишилися - німі свідки боїв, відваги й героїзму русичів.

Селяни навколишніх сіл змушені були дати бій, щоб їхні сім'ї змогли заховатися серед непрохідних боліт, рятуючись від смерті. Бій був жорстоким. Та що могло зробити невелике Військо перед чисельним ворогом?

Вони всі впали на полі бою, але й ворожі сили зазнали втрат. Вони поховали своїх, пішли далі. А наші предки, матері, діти віддали останню шану своїм захисникам. Так і появився високий курган.

Пройшли століття, негода та вітри рознесли частину грунту. Курган став нижчим, але місце це й досі називають «Курганом». Приходять сюди молоді, милуючись прекрасною природою, квітами, що ростуть кругом, могутніми дубами, які розкинули віти свої й тихо оповідають нам про події сивої давнини.

 

 

Легенду записала

Ліщук Олена Андріївна

від жительки с.Сехи

Воляк Сей Василівни, 1939р.н.

 

Урочище «Лядо»

 

Урочище «Лядо». Чого воно тільки не знає! Колись на цій території було велике помістя польського магната пана Кедрика. Великі землі були під його володінням. Щоб заробити на шматок хліба, люди гнули спини у наймах. А щоб піти до лісу і назбирати ягід чи грибів, потрібно було йти до пана і брати в нього дозвіл, за що відповідна плата. В кого не було грошей, той відпрацьовував у пана на полі. Так як пан Кедрик шляхтич, то і вірування було католицьке, тобто лядське. Земля також була лядська. Адже полякам, шляхті належала земля Лядська.

 

 

Записала Ліщук Олена А.

від бабусі

Мельник Ольги., 1941р.н.

 

Легенда про острів Пічка

 

Жив-був колись коваль, який виготовляв для селян дрібні залізні речі. В той час на болоті добували болотні руди, з якої виробляли залізо, але одного разу внаслідок нещастя згоріла його хата. На другий день йому конче потрібно було закінчити замовлення і він вирішив використати для цього недогорілі деревини від хати. В ході роботи він намітив для себе, що обгоріла деревина дає більше тепла і не так швидко горить. Тоді він почав спалювати спеціально для цього дерева, а щоб вони зовсім не згоряли почав засипати палаючі деревини піском. Так він навчився виготовляти, для ковальської справи дерев'яне вугілля і так в наших краях появилися вугільні печі. Тому і виникла назва острова Пічка.

 

    

Легенду записала

Ліщук Олена Андріївна

від бабусі Мельник Ольги С.,1941р.н.

 

Бабине болото

 

Кожне село має свою історію, в кожному з них побутують легенди.

Наше село Томашгород (Сехй) дуже старе село. Воно було розташоване колись на південь від залізниці на пагорбі серед боліт. Хатинки тулилися між деревами. Селяни обробляли землю, випасали худобу, займалися полюванням, збирали ягоди й гриби. Працьовиті люди жили в селі. Але й сюди добиралися вороги - монголи, кримські татари й інші.

З тієї сивої давнини дійшла до нас легенда, що хвилює серця односельчан і зараз. Як і скрізь по Руській землі, за селом була вежа, на якій завжди чатували по черзі найзіркіші молодці. Вони слідкували, щоб ворог зненацька не підкрався до села.

Ранньою весною, коли всі люди збиралися на роботи, прискакав юнак і повідомив про наближення ворога. Старійшина громади наказав збирати збіжжя, товар, забирати дітей, старих і тікати за болота, куди ворог не піде, бо не знає дороги через болото.  

В селі, в передостанній хатинці під лісом, у сім'ї внука жила старенька бабуся, якій було 105 років. Уже й ім'я молодь її забула, всі називали її бабунею. Коли збирався тікати онук, діти кинулися до бабуні, просили її йти з ними в ліс, у болота. Але старенька відмовилася, сказала: «А кому я треба така стара? Текайте детки, од ворога, а я за печ заховаюс і пережду».

Не хотіли діти покидати бабуню, але вона не захотіла їм заважати в дорозі, залишилася в хатині.

Зайшли вороги в село, кинулися по хатах - пусті хати, нікого немає. Сердиті вороги. Вирішили спалити село. Ось вони вскочили в хатину, де ховалася бабуня. Знайшли її. Виштовхнули з-за печі немічну, поставили перед очі грізного бегадира-монгола. Стали допитувати її, де інші. Старенька спокійно відповідала, що повтікали всі. Заставили вороги стареньку вести їх туди, де заховалися жителі села. Старенька зібралася й повела ворогів, але зовсім у протилежний бік. Завела їх у непрохідне болото. Стали топитися монголи.

- Куди нас завела, стара? - грізно запитали вороги.

- А ви звідси не вийдете, - відповіла старенька, дивлячись на сонце, що ховалося за вершинами дерев. - Це болото непрохідне.

Заметушилися вороги, кинулися в різні боки, але темрява оповила болото. Відрубали голову старенькій, але й самі всі загинули в болоті.

В пам'ять про її подвиг люди й назвали це болото Бабиним. Легенда говорить, що через кілька років коло болота утворилася піщана гора. її теж називали Бабиною горою. Пройшли віки, сталося багато подій, заросло й обміліло болото, але назва за ним так і залишилася.

- Куди йдеш? - питають односельці один одного, прямуючи лісом на південний захід.

- Піду до Бабиного болота. Там на Бабиній горі, ростуть проліски.

Через віки пам'ять народна принесла до нас героїчний подвиг нашої землячки, простої жінки, що надто любила свою землю, своїх односельців.

 

 

Легенду записала

Ліщук Олена Андріївна

від довгожительки села

Хоменюк Єви Опанасівни,1911р.н.

 

Легенда про походження назви урочища Дулібін

 

В далекому минулому на   нашій поліській землі жили древляни. Вони заселяли всю територію сучасної Рокитнівщини. Одного дня в нашому краї з'явилася молода сім'я дулібів, які рятувалися від гніву старійшин. Вони стали просити громаду, щоб та дозволила їм поселитися десь поблизу села. Громада дала згоду, сім'я збудувала житло на південному сході від села. Місцевість стала називатися Дулібін, бо оселилися там дуліби. Вони старанно обробляли землю, займалися бортництвом, мисливством. З року в рік поселення зростало. Дуліби здружилися з місцевим населенням. З часом сім'ї змішалися, разом працювали, відпочивали, захищали свою землю від ворогів. Слідів від поселення дулібів не залишилося. Лише людська пам'ять зберегла легенду про урочище Дулібін.

 

 

Легенду записала Ліщук Олена Андріївна

від прабабусі Прит Ганни С.,1921р.н.

 

Земля «ТУМАШ»

 

Колись іще дуже-дуже давно жив поміщик, якого звали Томаш. І мав він кілька десятин землі і кілька десятин лісів. На ці плантації землі він наймав працівників, які обробляли землю, зрубували і відправляли ліс. А відправляли люди ліс на станцію «Красна грядка» зараз ж вона називається станція Томашгород. Також на полях цих було дуже багато сінокосів і різних зернових культур. Поляки хотіли відібрати наші землі собі і, нападаючи на Україні, не оминули наш куточок. Вони забрали наші землі і панували там, але згодом наша Україна відійшла до рук Радянських. Наші ж люди не забули поміщика Томаша і говорили про нього своїм дітям, внукам, а згодом землі ті назвали на його честь Тумаш.

 

 

Легенду записала

Ліщук Олена

від бабусі Мельник Ольги Савівни, 1941р.н.